Світ побачила нова книжка Павла Головчука

Передмову до книжки написав академік Микола Мушинка.  Подаємо її у цілості.

ОБРАЗКИ СТРАЖДАНЬ УКРАЇНЦІВ БОСНІЇ  ТА ХОРВАТІЇ

При згадці про літературу русинів-українців колишньої Югославії' перед очима виринає широко розгалужена літе­ратура русинів (руснаків) Войводини, представлена сотнями книжок. Література українців Боснії і Хорватії - майже неві­дома ... Художня література українців вищезгаданих регіонів щойно зароджується і, на відміну від літератури русинів Вой­водини, має виразний українських характер. Її найвідомішим представником в сучасності є уродженець с. Дев'ятина в Боснії Павло Головчук (1940 року народження). Він — і поет, і прозаїк, і автор драматичних творів, і журналіст, і публіцист, і збирач фольклору. Досі він видав чотири книжки: „Корінням з України" (Бібліотека „Зерна", Львів - Цвікау 2000), „Кольорові сни" („Коло", Дрогобич, 2003), „Тут я почув своє рідне слово" (Мюнхен — Липовляни, 2005) та Стіжки" (Липовляни, 2007). Це, по суті, збірки його творів різних жанрів. Кожна з них має більш-менш автобіографічний характер. Це - типова літе­ратура факту. В останній з них П. Головчук, між іншим, роз­повів про своє дитинство в патріархальній українській сім'ї, власне національне усвідомлення, туристичну подорож в Ук­раїну та налагоджування контактів із закордонними, головним чином, пряшівськими українцями, які переросли у створення потужного каналу переправи „захалявної літератури" („самвидаву") із України на Захід.

До цієї категорії належить і найновіша книга Павла Головчука „Наші долі", яку читач держить в руках. Її не можна читати без хвилювання та зворушення, бо це правдива історія невеличкої групи галицьких українців, які понад сто років тому волею долі опинилися поза межами батьківщини в Боснії' та Славонії. Історія, повна страждань і невинної крові.

   Мабуть жодна національна та етнічна група в колишній Югославії не зазнала стільки горя і страждань, як українці Боснії'. Наприкінці 19 століття перші групи переселенців з Тернопільщини Австро-Угорська влада поселила в лісах без будь-яких ознак цивілізації'. До них приєдналися переселенці з інших регіонів Галичини, зокрема із Лемківщини, частково й Закарпаття, а теж значна кількість галицьких поляків. Коло­ністи в рідному краї продавали скромні хати і невеличкі клаптики поля і поїздами добиралися до вимріяної Боснії', де ставали власниками порівняно невеликих лісових ділянок — царин (до 10 га), що їх влада безкоштовно приділяла ко­лоністам. Згодом купували оброблену землю. Живучи в землянках, переселенці примітивним знаряддям рубали сто­літні дерева, викорчовували їх коріння і разом з галузям спалювали. Таким чином перетворювали ліси у поля, на яких засівали овес, ячмінь, квасолю, кукурудзу та садили картоплю. Ці гірські поля великого врожаю не давали і багатодітним українським сім'ям весь час доводилось жити впроголодь. Та неймовірною працьовитістю колоністи після певного часу будували хати, господарські будови і якось зводили кінці з кінцями. Згодом їх соціальний статус ставав вищим за статус місцевого сербського населення. Найбільші скупчення укра­їнців Боснії' знаходилися в Прняворі, Дервенті, Приєдорі та Баня Луці, незначна кількість у Хорватії, у повіті Славонський Брод та Новска.

Та вже до Першої світової війни виникали конфлікти між українськими та польськими переселенцями, головним чином, на релігійному грунті. В міжвоєнний період настали кон­флікти між українцями — греко-католиками та православними сербами, які намагались їх насильно перевести на православ'я. Наперекір тому українці в багатьох селах будували греко-католицькі церкви, засновували культурно-просвітні товариства, кооперативи, ощадні каси тощо. В 1932-40 роках видавали навіть свою українську газету („Рідне слово") та щорічні ка­лендарі (редактор — о. М. Фірак).

Справжнє пекло для українців настало в часі Другої світової війни, коли частину українських переселенців було залучено в Український легіон, який в рамках Німецької армії' мав во­ювати за самостійну й незалежну Україну. Та Гітлер в рамках Хорватської армії' направив Український легіон на боротьбу з сербськими партизанами-антифашистами. Це викликало не­нависть сербів до всього українського населення Боснії' та Славонії. Партизани часто нападали на садиби українців, з яких хтось був в Українському легіоні і жорстоко мстилися за смерть своїх бійців.

Чимало українських легіонерів та цивільного населення до­бровільно переходило на бік партизанів, що викликало не­нависть до українців з боку хорватських фашистів —усташів та сербських четників. Українці опинилися між двома млинськими каменями. Вбивства, арешти та грабунки українців були на денному порядку. Багато з них покидали свої по­селення і тікали в інші регіони.

У післявоєнний період становище українців колишньої Югославії анітрохи не покращало. Вони і надалі ставали мішеню численних розбійницьких банд. В 50-60 роках ук­раїнські селяни були обтяжені непосильними контингентами та штрафами за їх невиконання. Все це сприяло насильній ко­лективізації', наслідком якої селяни були позбавлені землі, худоби та сільськогосподарського знаряддя. Всі українські ор­ганізації' включно з Українською народною радою в Баня Луці у післявоєнний період були скасовані. Багато з них і надалі залишали свої поселення і тікали до інших регіонів та до про­мисловості. Понад 8000 українців Боснії' після Другої світової війни знайшли притулок в Бачці та Срему.

Як лише життя українських громад в Боснії нормалі­зувалось, наступила для них нова катастрофа — югославські війни в 1991-1995 роках, наслідком яких українці опинились в епіцентрі військових конфліктів. Багато з них загинуло, а чи­мало, спасаючи життя, змушено було покинути свої домівки й емігрувати в інші регіони та за кордон: в Західну Європу, США, Канаду та в Австралію.

   Свою батьківщину змушений був покинути й Павло Головчук. Від 1980 року він працював при українській греко-католицькій церкві в Гамбурзі, а від 1989 р. секретарем Апо­стольської Екзархів для українців католиків у Німеччині і Скандинавії в Мюнхені, а згодом, — головним редактором газети „Християнський голос". Вийшовши на пенсію в 2005 році він поселився в Липовлянах в Хорватії', де активно за лучився до відродження національного життя української гро­мади.

Остання книжка Павла Головчука „Наші долі" це — май­стерний опис багатостраждального життя українців Боснії та Славонії від найдавніших часів до сучасності.

В першій частині автор подав яскраві нариси про два де­сятки українців, які не раз опинялися на грані смерті. Нині з них деякі вже не живуть. З кожним з цих людей П. Головчук, живучи в Югославії, особисто зустрічався, а спогади деяких в часі своєї десятилітньої праці в Радіо Баня Лука (1968-1979) записав на магнітну плівку. Та оприлюднити ці записи тоді не було можливості, бо ця тема в комуністичній Югославії була під суворою забороною. Лише за одне слово „Спаситель" (в розумінні — Ісус Христос) вжите П. Головчуком у радіо­передачі, начальник ледь-ледь не викинув його з роботи.

Сила цих нарисів полягає в їх автентичності. Кожен з них списаний з натури і поданий без найменшого авторського до­мислу. Майже у кожної особи автор наводить не лише місце перебування, але й місце її походження. Переважна більшість з них має своє коріння на Тернопільщині та Лемківщині (автор наводить конкретні села).

Щоб надати нарисам печать правдивості, автор наводить імена не лише позитивних героїв, але і їх катів. Наприклад, 82-річний Теодор Овад розповів авторові про те, як його вуйка Яцка Перепілку серби Мілан Попович і Младен Новакович днями катували, серед холодної зими роздягли догола, „но­жами обрізали всі члени тіла, викололи очі і такого залишили серед лісу" тільки тому, що він не захотів їм „добровільно" віддати свого шкіряного плаща. Багато бандитів за злочини не були покарані, бо своєчасно зорієнтувавшись, під кінець війни вступили в партизани.

    Справжню грозу для мирного населення, зокрема для ук­раїнців, наводив бандит за кличкою „Вукан" — садист, якому ним спричинені страждання невинним людям - справляло на­солоду. Українець Павло у смертельному двобої переміг і мав змогу застрелити його. Та керуючись Божою заповіддю „Не убий!" - дарував розбійникові життя в надії, що той покається. Але бандит і після війни чинив неймовірні звірства, пере«уточись перед органами безпеки в різних криївках. Одну з криївок органами безпеки видала його коханка. Довідавшись про це, „Вукан" в неї відрізав груди і виколов очі. Таких жахливих, але правдивих випадків є в книзі більше.

В другій частині книги автор наводить серію правдивих розповідей на подібні теми, головним чином, про страждання українців у післявоєнний період. І вони побудовані на зу­стрічах автора з конкретними учасниками описуваних подій або їх близькими родичами.

В оповіданні „Короткотривала радість'' П. Головчук розповів про долю Михайла Саґатого, учасника партизанського руху та офіцера югославської армії' після війни, який по довгих роках розлуки відвідав батьків у рідному селі. Приїхав не з по­рожніми руками, а з подарунками для кожного члена сім'ї. Про не довідались троє сербських четників-бандитів і в перший же вечір напали на їхню хату. Михайлові вдалося втекти в ліс, а бандити, наївшись і напившись, пограбували все майно, а на кінець застрелили стареньку матір і її доньку, яка, умираючи, упала на колиску з дитиною братової жінки і ледь не за­душила її. Таку сцену навіть у найстрашнішому горорі не придумаєш. Та вона не є продуктом фантазії, а описом реального факту.

Кілька оповідань автор „списав" з власного життя. В них він дає перевагу веселим пригодам, які є певною противагою трагічним нарисам. Наприклад, в оповіданні „Як я став кос­монавтом" П. Головчук описав пригоду із таборування ук­раїнської молоді в 60-х роках, коли двоє хлопців вночі помилково потрапили у спальню дівчат, викликавши в них неабиякий переляк і переполох. В тому ж оповіданні він дав високу оцінку закарпатському театральному діячеві Юрію Шерегію, який в таборі вів драматичні курси.

   Третю частину книжки становлять ,Листи діда Панаса Бездольного". Панас Бездольний — псевдонім Павла Головчука, яким він звертався до своїх краян на хвилях Радіо Баня Лука рідною українсько-боснійською говіркою. В них він корот­кою, але дуже дотепною формою порушував актуальні на­ціональні, політичні та суспільно-громадські питання. Частину з  них  згодом  було  публіковано  на  сторінках вуковарської„Нової думки" (Хорватія) та в кожній дотеперішній книжці Павла Головчука. Вони не лише розвеселять, але й повчать читача, би не втратили актуальність ні в наш час.

Благословляю нову книжку Павла Головчука на шляху до читача. Хотілось би, щоб з нею познайомились не лише українці колишньої Югославії, але й наші краяни на Рідних Землях та скрізь де живуть люди нашого роду.

Вона заслуговує на те.

6.04.2010

Проф. Микола Мушинкя, д-р філол. наук академік НАН України