Monday, November 18, 2013

20 років в Канаді


Торонтська громада українців з кол. Югославії відзначила свій ювілей

У суботу 16 листопада 2013 року відбулоса небуденне свято - українці з країн колишньої Югославії відзначили 20-річний ювілей свого перебування у країні кленового листка.  20 років тому, в наслідок міжетнічної війни, яка вибухнула на просторах колишньої Югославії, багато українців були змушені покинути свої доми.  У пошуках притулку для себе і своїх родин, багато українців опинилося в біженецьких таборах Австрії, Німеччини, Угорщини.  Найбільша група опинилася в Австрії, в біженецькому таборі Трайскірхен поблизу Відня.  Звідтам вони робили старання потрапити на постійне проживання до країн західного світу.  Вістка про них дійшла до української громади в Канаді, яка не залишилася байдужою до долі своїх братів і сестер на Балканах.  Різні громадські і церковні організації почали спонсорувати поодинокі родини.  Найбільш зусиль до цього доклала Суспільна Служба Українців Канади в Едмонтоні, та Торонті, як рівно ж і Імігтаційна Служба в Торонті.  Через їхні зусилля ці люди одержали право побуту в Канаді.  Перша і найбільша група перетнула кордон Канади в 1993 році.  Це був початок нової хвилі української іміграції з країн колишньої Югославії. Всі ці люди дуже скоро акліматизувалися до нового оточення, вивчили мову, подалися на навчання і стали повноцінними громадянами Канади.  Ті, які були самітні поодружувалися, почали народжуватися діти, і громада зростала.

В 2002 році засновано і офіційну організацію – Канадське Об’єднання Українців Колишньої Югославії.   Організація взяла на себе завдання працювати на добро громади, організовувати різні маніфестації розважального і культурно-освітнього характеру.  КОУКЮ також приєдналося до Конґресу Українців Канади, відділ Торонто, щоб у той спосіб приєднатися до ширшої української громади.

Управа КОУКЮ взялася до організації і цього ювілею.  Головою Організаційного Комітету іменовано члена Управи Олівера Лепкого.  У організаційному Комітеті були ще члени Управи Татяна Лепка, Михайло і Люба Ляхович, Михайло Гуцман, Михайло Суканіца, Татяна Причепа і Павло Войтович.  До організації вечора долучився і Стефан Зарванський.

Вечір відбувся у приміщенні Золотий Лев.   Зібралося гарне число гостей, друзів і приятелів.  Велика кількість дітей засвідчила, що наша громада росте.  Гостей привітали господар вечора Олівер Лепкий та голова КОУКЮ Татяня Лепка.  Слово взяв і колишні директор Іміграційної Служби Торонто Євген Дувалко.  Він привітав присутних з ювілеєм, наголосивши, що громада українців з кол. Югославії доказала свою життєздатність.

Спеціальним гостев вечора був о. Тарас Барщевський, уродженец Боснії, який під сучасну пору проживає у Львові і викладає на Українському Католицькому Університеті.  Він звернувся до присутніх зі словами пітримки, щоб і надалі витримали у своїх зусиллях у збереженні своєї ідентичности.

У мистецькій частині вечора виступили переважно діти, тих які 20 років тому прибули до Канади.  На фортеп’яні заграли Роксана,  Лідії та Ніколас Лепкі, як рівно ж і Домінік Михалішин.  На скрипках зіграв тріо у складі Лариса і Анастасія Гемон і Софійка Гуцман.  Чудово заспівала 4 річна Анґелина Михалішин.  З дорослих у програмі виступив тріо братів Гемон - Петро, Богдан і Стефан у супроводі на акордеоні Славка Бека. 

Відтак почалася забава, до якої пригравала відома оркестра Худі а Моцні, які теж в більшості є вихідці з кол. Югославії.  Вечір пройшов у дуже гарній і дружній атмосфері.

Спонсорами винагород, яких міг виграти кожний присутний були Подорожня агенція Bloor Travel, КОУКЮ, Оля Лаврів, Петро Гемон, Маруся і Богдан Семчишин та гурт Худі а Моцні.

 Після 20 років у Канаді, ми сміло можемо сказати, що ми зробили правильний вибір.  Канада приняла нас і дала нам можливість знову будувати своє життя і залишитися тими ким ми є.  За це ми є вдячні канадській державі, як рівно ж і українській громаді, яка нам допомогла тоді, коли на допомога була найбільш потрібна.

Диякон Михайло Ляхович


























Слово о. Тараса Барщевського


Слава Ісусу Христу!


Понад сто років тому наші предки покинули свій рідний край у пошуках кращої долі для себе і своїх дітей і поселилися в різний час в різних місцевостях сьогоднішньої Боснії і Хорватії. Хоч, насправді і не виходячи за державні кордони Австро-угорської імперії, громадянами якої вони були і в рідному краю. Початки не були легкі і все що мали наші прадіди це були працьовиті руки і бажання кращого життя для своїх дітей і внуків. Водночас далеко і близько від рідного краю, в маленькій кількості, вони ризикували, щоб про них забули на Україні або щоб, відокремлені від світу, перетворитися в місцеву дичину. Що про них все ж таки трохи забули в Галичині може свідчити і той факт, що невеличкий огляд брата-василіянина Йосифа Гродського про українську еміграцію в Боснії “Положення українців-русинів у Боснії” з 1909 дещо, м’яко кажучи, заскочило львівську інтелігенцію, яка і не знала про таку велику кількість їхніх співвітчизників, яка вже майже 20 років тому покинули рідний край. А на нових землях треба отже було давати собі раду самим. Зокрема це три чинники, які відіграли основну роль у збереженні не тільки національної ідентичності, але я б сказав, і життя. У першу чергу це – сім’я. Велика сім’я, з багатьма дітьми, але водночас і сім’я, яка не ізолювалася від інших сімей, утворюючи таким чином першу сітку допомоги один одному, солідарності і підтримки. Велику роль в об’єднанні сімей в одну громаду відіграла Церква – другий чинник збереження нашої ідентичності. У часто дуже важкій матеріальній скруті Церква допомагала не тільки матеріально – як наприклад Митр. Андрей Шептицький, - але зокрема дала можливість не бути поглинутими і закопаними під порохом буденних проблем. Насправді будуючи храми і дбаючи про духовне, віддаючи не тільки лишнє, але дуже часто й кусок хліба з власних уст, наші батьки вже сповідували свою віру в добро і правду, в краще життя, якого жодні гаразди чи негаразди не можуть обмежити. І таким чином вони нас навчили дивитися не тільки собі під ноги, щоб не впасти, але й високо в небо, щоб могти бачити далеко вперед. Останнім, але не і менш важливим чинником у збереженні ідентичності, відіграла освіта. Зрештою в тому ж самому році, коли у Львові довідуються про існування українців у Боснії, в Прняварі відбулися установчі збори “Просвіти”. Підвалини існування були закладені. І саме вчасно. Бо вже через п’ять років розпочалася перша світова війна, після якої, нікуди не виїжджаючи наші предки вже опинилися в іншій державі – Королівстві сербів, хорватів і словенців, яке у 1929 вже стало Королівством Югославії. А відтак і друга світова війна, і нова держава – Соціалістична федеративна республіка Югославія. І так ми стали югославськими українцями! Було на жаль потрібно ще одної війни, щоб ми стали тим, ким є сьогодні: українцями з колишньої Югославії.

І так як понад сто років тому для наших предків, сьогодні перед нами виникають ті самі питання і ті самі виклики. У першу чергу бажання кращого життя. Але я б не сказав тільки бажання, тому що одного бажання не вистачає, щоб щось змінити. Потрібно і відваги. Відваги покинути щось до чого ми звикли, щось що навіть любимо і вирушити, навіть дуже часто, у невідоме, в незнане, дехто скаже “в непевне”. Але саме завдяки цій відвазі наших предків ми утворилися як окрема культурна, церковна, ба навіть політична і національна одиниця. Так, ми зберегли вишиванку і Шевченка, народні звичаї і мову, але створили і свої пісні, свою літературу, свою культуру. Велика більшість з нас належить до української греко-католицької церкви, але ми мали свою єпархію, ми тій же Церкві дали чотирьох блаженних, і багато єпископів і священиків. Ми називаємо себе українцями, бо ми ними є, але й сьогоднішня Україна без нас не була б тим, ким вона має бути. Можливо для когось ми і маленька капля у великому океані українства, але, незважаючи на все не перестаємо, я б так сказав, провокувати Україну, щоб вона не звела все українство до якогось закритого гетто і навчилася побачити і зрозуміти динаміку росту народу.

Можливо сьогоднішня річниця не навіює найкращі спомини, ба навіть навпаки нагадує нам страшну війну і трагедію нашого життя: смерті близьких і рідних, згарища, втечу і табори. Хоч з іншого боку каже нам і щось дуже позитивного: ми живі, ми вижили, ми сьогодні знову разом. Багато хто має нову хату, багато хто одружився і народив дітей. Одним словом, перед нами знову майбутнє! Нове і краще життя! Воно вже навіть не мрія чи ілюзія, а дійсність.

Залишається тільки одне: його зберегти і передати нашим нащадкам! Думаю, що саме задля цього такими важливими є і такі наші зустрічі, наші об’єднання, наші організації. Вони не тільки свідчать про те, що у нас спільне минуле, але і про те, що у нас спільне майбутнє!

Тому можливо слід вернутися і ще раз нагадати собі про ті цінності, які уберегли наших предків і нас збережуть. Отже, в першу чергу – сім’я. Підтримуймо одні одних у сім’ї, будьмо вірні одне одному, виховуймо дітей і шануймо батьків. Дружімо сім’ями! Зокрема між родиною, але і зі всіма тими сім’ями, з якими нас пов’язує спільне минуле, але і спільне теперішнє. Бережімо старі знайомства, але творімо і нові. Не забуваймо і про духовне, про те, що наше життя це не тільки робота і гроші. Церква не тільки зберегла нашу ідентичність але, я вірю, в багатьох випадках нас навчила бути і залишитися людьми, і то людьми з великої літери, в щасті і в добробуті, але зокрема в горі і стражданнях. Не забуваймо теж і про освіту. Не йдеться тільки про те, щоб дітей навчити української мови чи відправити в українську школу, але і самі візьмім книжку в руки! Прочитаймо не тільки якусь рубрику на кшталт “вісті з рідного краю” чи “з українських громад у світі” в Новій думці чи Віснику, але візьмім і справжню українську книжку в руки, чи то сучасних Ліну Костенку чи Василя Шкляра, чи може часами і призубитих Василя Барку чи Анатолія Дімарова. Зрештою не будьмо тільки спостерігачами української культури, але і її живими учасниками, її творцями.

Коли дивимося в минуле, це для того, щоб бачити дальше в майбутнє! І коли ми сьогодні дивимося на 20 років назад це не тому, щоб тужити за нашим минулим, але для того, щоб побудувати нові плани на нове майбутнє! Тож, як кажуть гуцули, “будьмо моцні, тримаймося купи, бо ми бігме того варті!”