From Our History / З нашої історії



“Золотий період“  КПТ “Українець“ у с. Дев’ятина (Боснія)


 Вже в перших роках після Другої світової війни в частині Юґославії, де проживають українці, комуністичний уряд старається відкрити школи, провадить курси для неграмотних, а особливу увагу присвячує перевихованню молоді. Тобто старається, щоб вона будувала братерство і єдність усіх народів та національних меншин,  а одночасно забувала свою віру та традицію.  З українцями це не йшло легко. Бо саме завдяки своїм священикам-патріотам, вони отрималися на цих просторах вже п’ятьдесят літ.
В більших селах народ “добровільно“ будує будинки культури, а в менших адаптуються хати, що їх залишили поляки в 1946 році, коли виїхали до Польщі. В Дев’ятині відкрито читальну та початкову школу. Уряд намагається, щоб в усіх селах були засновані  культурно-просвітні товариства, що матимуть завдання поширювати комуністичну ідеологію, під наглядом своїх активістів.
В нашім селі ще перед війною діяла філія “Просвіти“, світочем якої був о. Михайло Юриста. Вона була носієм культурно-освітнього життя села. На початку війни читальню пограбували наші сусіди. А коли на владу прийшли комуністи  – старалися всіма силами вирвати нам з душ прабатьківську віру та винищити священиків. Нагнали населеню страху в кості, що нікому не приходило на гадку думати про якесь інше життя, крім того повсякденного: як вижити?
На початку 50-их років минулого століття до нашої школи призначено молоду вчительку, що походила з цього села, Іванку Ноґоль (пізніше – Лещишин), яка взялася до справи заснування в селі культурно-мистецького товариства. Воно засноване і назване Культурно-просвітне товариство “Україниц“. Мабуть ніхто  із засновників не знав як треба писати наше власне ім’я!
Утворено драматичну, фольклорну й вокально-інструментальну секції. На жаль уже забув назви п'єс, які були на репертуарі Товариства. Розуміється, що треба було прославлювати і революцію, і партію, і маршала Тіто...Все ми це робили, але до того ще співали і “Ой, у лузі червона калина...“ та інших січових пісень. Товариство осягнуло гарні успіхи, мало виступи в багатьох місцевостях. Наша оркестра під орудою Василя Головчука здобула третє місце в змаганні сільських ансамблів  кількох повітів у місті Баня Лука.
На жаль у той час фотоапарати були рідкість. Тому сьогодні немає жодної знимки з праці товариства “Українець“ того часу. У ньому, хочу похвалитися, почав і я свою “акторську кар'єру“ ще дитиною, щоб пізніше продовжити її в клясичній гімназії Салезіян в Крижевцях (Хорватія); опісля в аматорськім драматичнім театрі КМТ ім. Тараса Шевченка в Баня Луці.
Вкінці 5о-их років, у часі коли наші люди масово залишають села, в Дев'ятині завмирає активність КМТ “Українець“. Треба було чекати 1967 року, коли парохом у нас був о. Любомир Рамач, за походженням русин з Руського Керестура.. Не знаю з якої причини він попав на нашу бідну парафію, чому не опинився між “своїми“, бо було правило, що церковна влада русинів не висилала бідити на наші парафії. Натомість деяких здібних священиків з наших рядів охоче брала на русинські парафії. Перед тим я знав о. Любомира, що був став отцем-салезіянином у Хорватії. Але це згадав тільки тому, щоб подякувти тим, що його до нас вислали...Про його діяльність як священика, не маю право говорити, тим більше судити. Отець Любомир вже на свято Миколая 1964 запросив мене (тоді я працював у Баня Луці), щоб написати сценку до свята та виступити у ролі Святого. Це прийняв я з охотою...
В 1965 році в Баня Луці засновано Українську культурно-освітню раду, відновлено  активність Культурно-освітнього товариства ім. Тараса Шевченка. Відновили свою працю й інші Товариства у Боснії. 1965 року в Баня Луці гостювало КМТ ім. Максима Горького з Нового Саду. В Прняворі 1966 року відбулося друге таборування русинсько-української молоді Юґославії. Русини здогадалися (хоч не всі), що між ними і нами є щось спільного.  А вже було відомо: що початком лютого 1967 р. у програмі заснованої радіостанції в Баня Луці будуть транслюватись радіопередачі українською мовою. І що їх приготовлятиме о. Роман Мизь з Липовлян (Хорватія). До того часу наші священики не мали доступу до ніяких громадських інституцій.
Тому не дуже ми здивувалися коли о. Любомир Рамач  22 січня 1967 року домовимвся з людьми села відновити працю КМТ “Українець“. На зборах громади  ухвалено потребу  діяння такого товариства. Обрано керівництво Товариства, яке очолив Михайло Рацький, провірений наш активіст-комуніст, на секретаря обрано Йосифа Головчука, а фінансові справи перебрав на себе Іван Гуцман.
 Утворено три гуртки: драматичний, фольклорний і вокально-інструментальний. Розроблено плян діяльности.  Члени Товариства (понад 20 осіб) домовилися, щоб драматичний гурток  поставив на сцену ”Невільника“ – драматичну переробку Марка Кропивницького за однойменною поемою Тараса Шевченка. Обов'зки режисера взяв на себе о. Любомир. З хроніки Товариства бачимо, що це була дуже важка праця. Треба було навчити кожного кроку на сцені сільських хлопців, дівчат і старших.

В ролях виступали:
Старий Коваль  –  Михайло Рацький,
Ярина, його дочка  –  Стефка Трач,
Степан, його нерідний син  –  Володимир  Костюк,
Недобитий, старий козак  –  Йосиф Головчук,
Козаки:
Неплюй  –  Іван Ґотюр,
Опара  –  Мирослав Головчук,
Холощук  –  Іван Гуцман,
Запорожець  –  Петро Бача.
Оксана, товаришка Ярини  – Стефка Ґотюр.
Дівчата:
Катерина Кутний, Надія Головчук, Любка Рацький.
Проби проходили щовечора на квартирі о. Любомира та в місцевій школі. На протязі три тижні, 19 січня, була прем'єра “Невільника“ в Дев'ятині. Було присутно понад сто глядачів (майже ціле село).
26 лютого “Невільника“ бачили українці в сусідних Хорвачанах. Тут в їхній домівці зібралось коло 150 осіб.
А тоді збулося бажання невтомних аматорів з Дев'ятини: виступити з п'єсою в Будинку культури в м. Прнявор, першій колонії українців у Боснії та осередку нашошо релігійного життя. Сталася ця подія 5 березня. З хроніки дізнаємось, що всі місця в Будинку культури були заповнені (до 300 крісел), що публіка і члени місцевого нашого Товариства тепло вітали дев'ятинських “селян“. Гарно влаштована сцена, з освітлюваними апаратами з оптичними пристроями, за допомогою яких створювалися потужні спрямовані пучки світла та гучномовцями, причинилися до успіху п'єси. В той час у нашому селі ще не мали електрики, світили тільки газовими лямпами.
Під час виконання “Невільника“ в Прняворі місцева  фотостудія “Івіца“ виконала знімки з вистави, частину яких пропонуємо ласкавій увазі користувачів цієї сторінки.
На  запрошення КМТ ім. Тараса Шевченка з Баня Луки, яке до того часу не спромоглося, крім кількох літературно-музичних вечорів, приготувати ціловечірню мистецьку програму, дев'ятинці 11 березня загостили до найбільшого  цього міста в колишній Юґославії, де жили українці. До будинку Робітничого культурно-просвітного товариства ім. Васо Пелаґича прибули наші люди з міста і довколішніх місцевостей. А ще з Липовлян – повний автобус українців. Треба згадати, що з околиці м. Приєдор сюди прибув гурт нашої молоді. Усіх глядачів – 450!
Після вдалого усхіху “Невільника“ перойшов незабутній “дружній вечір“. Було це напередодні Великого Посту, традиційне “пущення“, про що не вільно було згадати, але ми всі знали, що святкуємо...
Про гастролі “Українця” у Баня Луці Петро Бобрек, тодішній голова КМТ ім. Т. Шевченка, написав статтю до “Руского слово“, де вона була і поміщена.
В хроніці Товариства читаємо далі, що до “Руского слово“ було вислано статті про вистави у Дев'ятині, Хорвачанах і Прняворі, але їх не поміщено в газеті.
Бачити “Невільника“ у себе висловили українці з м. Вербас, що у Бачці. Але це не було легко здійснити. Надійшла весна і польові роботи. Чимало молоді виїхало в інші частини країни за пошуком праці.
Старанням української редакції по Радіо Баня Лука  4 травня 1967 р. зроблено запис про активність КМТ “Українець“ з Дев'ятини. Ішла розмова з виконавцями головних ролей  у “Невільнику“, прозвучали джерельні пісні юних виконавців. Цю програму Радіо транслювало в неділю 10 травня.
Після літньої перерви, 13 листопада 1967 року, члени Товариства домовилися відновити проби “Невільника“ та приготовити ще одну програму, що буде складатися з коротких драматичних сценок – “Поворот з Чернів“, “Чорт не жінка“, “Багатство“ та нових танців.
З новим репертуаром виступлено 19 січня 1968 р. у Дев'ятині,  день пізніше в Хорвачанах, а 11 лютого в Прняворі.
Популярну п'єсу “Невольник“, що викликала сльози у багатьох глядачів, мали нагоду бачити ще наші люди в Лішні (250 глядачів) 14 січня та в Трнополю, де прибуло до триста глядачів.
В осени о. Любомир Рамач залишив наш край. Невідомі мені всі його дороги. Знаю, що довгі роки душпастирював у Канаді серед українців. За собою залишив ще одну гарну пам'ять: власне його старанням і впертістю перед різними “органами“ наше село дістало електрику.
Хроніка Т-ва “Українець“ з Дев'ятині кінчається  1978 роком, тобто з часом, до якого воно діяло. Довше не могло проіснувати. Населення щороку зменшувалося. Тому час, коли тут був парохом о. Любомир Рамач, сміло можна назвати “золотим періодом“ Товариства.
Про ще деякі цікаві матеріяли КМТ “Українець“ Дев'ятини, як допоможе Господь  – іншою нагодою. Буду дужде вдячний кожному, хто допоможе в цій  шляхетній справі.

Павло Головчук


Михайло Рацький і Йосиф Головчук



Стефка Трач, М. Рацький, Володимир Костюк



М. Рацький, В. Костюк



С. Трач, В. Костюк, М, Рацький



С. Трач, В. Костюк



Мирослав Головчук, Iван Ґотюр



Іван Гуцман, М. Головчук



І. Гуцман, М. Головчук, І. Ґотюр, Петро Бача



 В. Костюк і козаки



Козаки в тюрмі – зліва  направо – М. Головчук, П. Бача, В. Костюк, І. Гуцман, І. Ґотюр



С. Трач, Стефка Ґотюр



 Танцюристи  на подвір'ї Коваля. Зліва направо – І. Ґотюр, Никола    Головатий, Любка Рацький, Катерина Кутний, Надія Головчук, І. Гуцман, С. Ґотюр, М. Головчук



 До танцюристів прибув сліпий отаман Стефан



Зустріч Ярини і Коваля з Степаном



 Всі виконавці в програмі: 1-ий ряд зліва – Юля Головчук, Катруся Гуцман, Маруся Рацький, Анна Головчук; 2-ий ряд – П. Бача, І. Ґотюр, Н. Головатий, І. Гуцман, М. Головчук, В. Костюк, Й. Головчук, Андрій Головчук, мистецький керівник програми; 3-ий ряд –  о. Любомир Рамач, К. Кутний, Н. Головчук, М. Рацький, Л. Рацький, С. Трач, С. Ґотюр, Василь Головчук, Григорій П'єкний



Публіка в Прняворі, зліва на право: Михайло і Катерина Каган, Ґульоватий, о. Григорій Біляк, о. Дмитро Стефанюк




УКРАЇНЦІ У БОСНІЇ
З нагоди 100 років від заснування українських греко-католицьких парафій в Боснії, на запрошення редактора, написав о. Роман Мизь

Під кінець ХІХ на початку ХХ століття бере початок еміграційний рух українських галицьких селян, які з причини незавидного економічного та соціального становища розбрелися світом, шукаючи шматок хліба та кращу долю. Одним із напрямків еміграції була Америка, насамперед Бразилія. Другий напрям - Боснія, спершу окупована, а відтак анексована Австро-Угорською імперією.
Перші групи галичан прибули до Прнявора вже 1898 року. Цей рік вважаємо початком еміграції українців до Боснії, хоча деякі групи прибули ще у 1890 році.
Спосіб переїзду з Галичини до Боснії був спрощений. Австрійському урядові треба було людей, щоби заселили безлюдну Боснію, тому давали безкоштовні квитки на приїзд потягом, а тому що це була одна держава, паспортних формальностей зовсім не було.
І так відпускали галичан повіти: Бережани, Броди, Бучач, Городенка, Городок, Гусятин, Дрогобич, Заболотів, Збараж, Зборів, Золочів, Камінка Струмілова, Мукачево, Перемишляни, Підгайці, Рава Руська, Рогатин, Рудки, Самбір, Скалат, Сокаль, Теребовля, Тернопіль, Товмач, Чортків, Хуст, а кілька десятків родин прибуло із Лемківщини, переважно з повітів Горлиці та Ясло.
Вже 1899 року римокатолицький парох у Прняворі фра Мірко Шестіч, пише звіт до свого владики у Баня Луці фра Маріяна Марковича, про «колоністів» у своїй парафії, тобто про українців греко-католиків у Прняворі і в доколишніх селах.

Церква у Брезіку, філіяльна церква Лишні
Під кінець 1899. і початком 1900. року налагоджуються контакти між владиками – Шептицьким, Дрогобецьким у Крижевцях і римо-католицьким Марковичем у Баня Луці. Кир Андрій Шептицький просить владику Юліана Дрогобицького, щоби призначив одного священика для українців у Боснії. Кир Юліян призначає о. Андрія Сеґеді, а фра Маркович рекомендує Сеґеді Крайовій владі у Сараєві посередництвом Окружної області у Баня Луці. Ця Банялуцька Окружна область повідомила 11 січня 1900 року владику Марковича, що Краєва влада у Сараєві погодилася, аби українці греко-католики у Прняворі та Прняворськім повіті мали свого душпастиря, котрий би осів у Прняворі, а як нагороду – призначили йому субвенцію 1000 форинтів щорічно.  
О. Андрій Сеґеді сам душпастирював на великій території Боснії. З його ініціативи ще з 1900 року було засновано нашу парафію у Дев’ятині, а трохи пізніше і у Старій Діброві.
Цього ж року до Боснії вперше прибув митрополит Шептицький. Він відвідав Стару Діброву і Каменицю. При цій нагоді мав на гадці купити у Камениці поле на горі, щоби там розвести виноградник. Тоді ж, мабуть, були спроби купити і в Прняворі землю на церкву та парафіяльний дім.

Церква у Детляку, філіяльна церква Дервенти
Митрополит Шептицький бував у Боснії і в 1902 році. Тоді було куплено землю у Камениці, де відтак монахи-студити почали плекати виноградник. У 1908 році митрополит Шептицький третій раз приїхав до Боснії
Року 1910 до Боснії прибув з Перемишля о. Фелікс Щурко як помічник о. Андрія Сеґеді, а того самого року о. др. Йосиф Жук, сараєвським митрополитом Штадлером, був назначений вікарієм для греко-католиків. До Сараєва він прибув 1.Х.1910 року. Застав лише о. Шурка, бо під кінець 1910 року Сеґеді виїхав з Боснії. А у Камениці були оо. Студити. Завдяки старанням о. Жука, до Боснії прибули з Галичини ще три священики. о. Юрко Колодій, о. Михайло Кіндій і о. Григорій Біляк. Жук їх розмістив: Кіндія до Прнявора, Колодія на Дев’ятину, а Біляка до Старої Діброви.
Почали будувати церкви, насамперед у Прняворі. Студити збудували дерев’яну у Камениці, а у деяких поселеннях будували разом з поляками римо-католиками, як наприклад на Дев’ятині.
Генеральним вікарієм о. Йосиф Жук був до 1 травня 1913 року, потім пішов за пароха до св. Варвари у Відні.

Церква у Яблану, парафія Баня Лука
      По відході о. Жука митрополит Шептицький почав клопотатися, аби у Боснії була оформлена Апостольська Адміністратура для греко-католиків. Першим адміністратором став о. Олексій Базюк. Назначено його 7.Х.1914 року. Свій осідок він зі Сараєва переніс до Баня Луки. Тоді й було створено парафії у Козарці і Баня Луці.
Апостольським адміністратором о. Олексій Базюк був до 1924 року, коли всі греко-католики на території Королівства Югославії увійшли до складу Крижевецької єпархії. Апостольська адміністратура була закрита, а о. Базюк став вікарієм крижевецького владики кир Діонізія Няраді. Пізніше він вернувся до Галичини.
Владика др. Діонізій Няраді по-батьківському дбав про українців-греко-католиків у Боснії. Заложив нові парафії: Каменицю, Лішню і Церовляни, а відно-вив парафію у Дервенті. По всіх селах побудував церкви. З Галичини прибули нові священики: о. Жиґмунд Слиж, о. Павло Теодорович, о. Михайло Костюк, о. Михайло Якимів, о. Іван Левицький, о. Евстахій Легенький, о. Тарас Думка, о. Богдан Мизь, о. Стефан Матус. Слід згадати, що у 1912-1913 роках у Козарці був парохом о. Еміліян Ковч, якого папа Іван Павло ІІ проголосив блаженним 27 червня 2001 року.
До початку Другої світової війни українці-греко-католики у Боснії були організовані у двох деканатах: Прняворськім і Банялуцькім. До Прняворського деканату належали парафії: Прнявор, Дервента, Лішня, Дев’ятина і Лепениця, а до Баня-луцького: Баня Лука, Стара Діброва, Камениця, Козарац і Церовляни. Всіх вірних було до 20.000.
Друга світова війна принесла великі втрати нашому народу. Убитих було біля 500 чоловік. Три парафії – Лепениця, Стара Діброва і Камениця перестали існувати. Люди з тих парафій, але і з других сіл, виселилися, в першу чергу до Ба-чки, частково - до Срему і Славонії.

Церква у Камениці
Після другої світової війни в несприятливих обставинах почало кріпитись і релігійне та народне життя. По селах оформлено культурно-просвітні товариства. В Баня Луці 1967 року почали по Радіо транслювати українські передачі. Оформлена Регіональна рада, по школах почалося викладання української мови, видано буквар і українські читанки.

Церква у Старій Дуброві
Крім о. Михайла Юристи, братів о. Олександра і о. Методія Біляків, о. Фелікса Біленького і о. Юліяна Небесного, які були священиками ще до війни (а до них можна долучити ще двох славонців – оо. Михайла Фірака і Йосифа Меленюка та двох василіан зі Слободніци біля Славонського броду, братів Павла та Христофора Миськових, голосяться до семінарій місцеві хлопці, які відтак стають священиками; оо. Петро Бабій, Зиновій Шаґадин, Дмитро Стефанюк, Роман Мизь, Дмитро Сенів, Антон Тарасенко, Іван Барщевський, Йосафат Лещишин, Василь Воротняк, Степан Пітка, Ярослав Лещишин ст., василіан Йосафат Воротняк, Петро Овад, Ярослав Лещишин мол., Михайло Іваняк, Михайло Планчак, Ярослав Вовк, Петро Миронюк, Мар’ян Процик, Степан Воротняк, Петро Рибчин, Адам Гнатюк, Михайло Стахник, Фелікс Фіґурек, Адам Фіґурек, Микола Овад, о. Григорій Пла-нчак, Віктор Бек, Микола Ступяк, Ігор Мизь, Петро Ситник, Мирослав Кернишин, Тарас Барщевський, Зіновій Вовк, Віктор Павич, Іван Ліський, та Ігор Ґраховац-Федешин.
Війна 1991-1995 років була катастрофічною для українців у Боснії. Безперечно, вона завдала нищівного удару по українському населенню цієї країни. Багато загинуло, багато емігрувало деінде і більше не повернулися до своїх садиб. Залишилося трохи більше трьох тисяч людей, а до того дорахована і прискорена асиміляція тих, що залишилися. Матеріальні шкоди відновлено, напр.: збудована нова церква у Прняворі, яка була в час війни знищена, відремонтовано й інші церкви, найбільше намаганням о. Петра Овада. І в Укрині збудована нова церква. Почали відновлюватися й деякі культурно-мистецькі товариства, проте то була вже «лебедина пісня».

Новозбудована парафіяльна церква 
Христа Царя у Баня Луці
Як по другій світовій війні зникли поодинокі українські поселення і парафії у Боснії, так і після цієї зникли і зменшилися поодинокі села, такі як: Детляк, Церовляни, Обсєчко та інші. А таких сіл, як Пастирево, Ґаєві, Брезік, Марічка та інші – давно вже нема, а в кожнім з них була наша церковця. Можливо, туди приїздить кілька разів на рік священик і відправляє Службу Божу для тої горс-точки люду, що там залишився.
    Зараз у Боснії шість священиків обслуговує ці всі парафії: у Дервенті, Прняворі, Лішні, Дев’ятині, Баня Луці і Козарці, а до Церовлян приїзджає священик зі Загреба. Отже – всіх разом сім.

«Наша газета», ч. 80, Загреб, 2010 р.